«Інший Айнштайн. Хто обґрунтував теорію відносності та дотла зруйнував ідеальний шлюб»? Марі Бенедикт. Уривок із книги

ДЕНЬ,

20 ЖОВТНЯ 1896 РОКУ,

ЦЮРИХ, ШВЕЙЦАРІЯ

Увійшовши до вестибюля пансіонату Енгельбрехтів, я тихо зачинила за собою двері й віддала свою мокру парасольку покоївці. Сміх із вітальні було чути навіть при вході.

Я знала, що дівчата чекають на мене там, але не була налаштована на дружній допит. Мені потрібен був час, хай навіть кілька хвилин, щоб подумати про свій день. Обережно, тихо ступаючи, я почала підніматися сходами до своєї кімнати.

Скрип. Чорт забирай цю скрипучу сходинку.

Із задньої вітальні, у шерхотінні вугільно-сірих спідниць, які просто летіли за нею, з’явилася Гелена з чашкою гарячого чаю в руці.

— Мілево, ми чекаємо на тебе! Чи ти забула? — Вільною рукою вона підхопила мене під руку й потягла до вітальні в задній частині будинку, яку ми назвали між собою ігровою. Право придумати назву належало нам, тому що, крім нас, нею ніхто не користувався.

Я засміялася. Що б я робила ці останні місяці в Цюриху без дівчат? Мілани, Ружиці і передовсім Гелени, свого роду духовної сестри, з її гострим розумом, доброзичливою манерою і, як не дивно, схожою кульгавістю. Навіщо мені було чекати хоч день, щоб впустити їх у моє життя?

Кілька місяців тому, коли ми з татом прибули до Цюриха, я не могла навіть уявити собі такої дружби. Вся моя юність була позначена конфліктами з однокласниками — у найкращому разі то було відчуження, у найгіршому ж — знущання. Це диктувало мені самотнє життя, присвячене тільки науці. Принаймні я так гадала.

Коли ми з татом вийшли з тисняви поїзда після дводенної подорожі від нашого будинку в Загребі, нас трохи хитало. Димом потяга затягло весь центральний вокзал Цюриха, і мені довелося мружити очі, щоб вибратися на платформу. У мене в кожній руці було по сумці, одна з яких, з моїми улюбленими книгами, була така важка, що я ледь не втратила рівноваги, пробираючись крізь станційну юрбу слідом за татом і носієм, які несли наші найважчі сумки. Тато поспішив до мене, намагаючись забрати одну із сумок.

— Тату, я впораюся, — наполягала я, намагаючись вирвати руку. — Тобі є що нести, і в тебе тільки дві руки.

— Міцо, будь ласка, дай тобі допомогти. З додатковою сумкою мені все одно буде легше, ніж тобі. — Він засміявся. — Не кажучи вже про те, яка буде нажахана мама, якщо я дозволю тобі самотужки нести важке залізничним вокзалом Цюриха.

Поставивши іншу сумку, я спробувала вирвати руку.

— Тату, я повинна мати змогу робити все сама. Зрештою, я ж буду жити в Цюриху одна.

Він довго дивився на мене, наче й досі не усвідомлював реальності мого майбутнього в Цюриху без нього, наче не ми разом із ним йшли до цієї мети відтоді, як я була ще зовсім маленькою. Він неохоче, палець за пальцем, відпустив мою руку. Я розуміла, що йому важко. І знала, що, хоча частина його душі насолоджується моїм прагненням недосяжної для жінок освіти, а моє сходження нагадує йому про власний тяжкий шлях від селянина до успішного бюрократа і землевласника, я час від часу замислювалася, чи не відчуває він провини і чи не має внутрішніх суперечностей через те, що підштовхнув мене до цього тернистого шляху. Він так давно й повністю зосередився на головній нагороді — моїй університетській освіті, що, гадаю, ніколи насправді не думав, як важко буде прощатися зі мною і залишати в чужому місті.

Ми вийшли зі станції на переповнені вечірні вулиці Цюриха. Насувалася ніч, але в місті було не темно. Я спіймала погляд тата, і ми зачудовано посміхнулися одне одному, бо раніше бували лише в містах, де вулиці освітлювали звичні тьмяні олійні ліхтарі. А вулиці Цюриха залило електричне сяйво, що виявилося несподівано яскравим. У такому світлі я фактично могла розпізнати найменші деталі на сукнях дам, які проходили повз нас; їхні турнюри, набагато складніші за стримані стилі, до яких я звикла в Загребі.

Бруківкою Бангоф-штрасе на якій ми стояли, загриміли копита коней чотиримісної карети — кларенса, яку тут можна було найняти, і тато гукнув до неї. Коли візник спустився, щоб завантажити наш багаж на карету, я загорнулась у шаль, тому що вечір був прохолодний. Цю вишиту трояндами шаль подарувала мені мама напередодні нашого від’їзду, й на очах у неї бриніли так і не пролиті сльози. Тільки пізніше я зрозуміла, що ця шаль — наче її прощальні обійми, які я могла б забрати із собою, тоді як мама вимушена була залишитися в Загребі з моєю молодшою сестрою Зоркою і маленьким братом Мілошем.

Візник обірвав мої думки запитанням:

— Приїхали подивитися пам’ятки?

— Ні, — відповів за мене тато з ледь помітним акцентом.

Він завжди пишався своєю граматично бездоганною німецькою, мовою тих, хто при був владі в Австро-Угорщині. Мова була першою сходинкою його кар’єри, він часто повторював це, закликаючи нас вчити її.

Трохи набундючившись, він продовжив:

— Ми тут, щоб зареєструвати мою доньку в університеті.

Візник здивовано підняв брови, але більше нічим не виявив своєї реакції.

 — Університету? Тоді, гадаю, вам потрібно до пансіону Енгельбрехтів або до одного з тих, що на Платтен-штрасе, — сказав він, притримуючи перед нами двері карети.

Тато зупинився, чекаючи, поки я сяду в карету, і запитав у візника:

— Звідки ви знаєте, куди нам треба?

— Саме туди я воджу на проживання чимало студентів зі Східної Європи.

Почувши, як тато гмикає у відповідь, перш ніж приєднатися до мене в кареті, я зрозуміла, що він не знає, як трактувати коментар візника. Чи було то расистською обмовкою про наше східноєвропейське походження? Нам казали, що, попри залізно підтримуваний нейтралітет на тлі невпинного будування європейської імперії навколо їхньої країни, швейцарці досить зверхньо дивилися на вихідців зі східних країв Австро-Угорщини. І все ж у багатьох моментах швейцарці були найтолерантніші з людей; наприклад, вони мали найпоблажливіші умови вступу жінок до університету. Така суперечність не могла не спантеличити.

Даючи коням сигнал, візник тріснув батогом у повітрі, і карета швидко з гуркотом рушила вулицею Цюриха. Напруживши очі, щоб роздивитися щось крізь заляпане брудом вікно, я помітила, як повз карету проноситься електричний трамвай.

— Тату, ти це бачив? — спитала я. Я читала про трамваї, але ніколи не бачила їх на власні очі. Видовище мене підбадьорило, то був реальний доказ прогресивності міста, принаймні в питаннях транспорту. Залишалося лише сподіватися, що ставлення громадян до жінок-студенток буде таке саме прогресивне, як віщували чутки.

— Я його не бачив, але почув. І відчув, — спокійно відповів тато, стискаючи мою руку. Я знала, що він теж схвильований, але хоче здаватися світським. Особливо після коментаря візника.

Я вистромилася з вікна. Круті зелені гори обрамляли місто, і, присягаюсь, я відчувала запах вічнозелених рослин у повітрі. Безумовно, гори були занадто далеко, щоб аромат їх численних дерев долітав аж сюди. Але так чи інакше, повітря Цюриха було набагато свіжіше за звичне повітря Загреба, де тхнуло кінським гноєм та горілою соломою. Можливо, тут вітерець приносив свіжість від Цюрихського озера, що межувало з південною стороною міста.

Вдалині, біля того, що здавалося підніжжям гір, я побачила блідо-жовті будівлі в неокласичному стилі, а за ними — розмаїття церковних шпилів. Будинки дуже скидалися на ескізи політехніки, які я бачила на своїх заявках, але виявилися набагато більшими і вражали сильніше, ніж я уявляла. Політехніка була новим видом вишу, який випускав учителів і викладачів різних математичних та наукових дисциплін, і це був один із небагатьох університетів Європи, де науковий ступінь могла здобути жінка. Це стільки років було моєю єдиною мрією, що й досі не могла усвідомити факту: за кілька місяців я почну там навчатися.

Карета зупинилася. Через відчинений лючок візник оголосив про прибуття до місця нашого призначення: Платтен-штрасе, 50. Тато передав у лючок кілька франків, і двері карети розчинилися перед нами.

Доки візник вивантажував наш багаж, слуга з пансіону Енгельбрехтів збіг до нас сходами парадного входу, щоб допомогти нам із пакунками. Проміж красивих колон, що обрамляли парадний вхід чотириповерхового цегляного будинку, з’явилася приємна, добре одягнена пара.

— Пане Марич? — озвався огрядний джентльмен.

— Так, а ви, напевне, пан Енгельбрехт, — відповів батько з коротким поклоном і простягнув руку. Доки чоловіки рукалися, пані Енгельбрехт спустилася сходами, щоб завести мене до будівлі.

Закінчивши з формальностями, Енгельбрехти запросили нас із татом пригоститися чаєм із тістечками — стіл накрито на нашу честь. Ідучи за Енгельбрехтами з передпокою до вітальні, я побачила, як тато схвально зиркнув на кришталеву люстру в першій кімнаті й настінні світильники в тому ж стилі. Я майже чула, як він думає: «Це місце достатньо респектабельне для моєї Міци».

Мені ж пансіон здавався занадто стерильним і надміру формальним, як порівняти з домом; запахи дерева, пилу й пікантні кулінарні аромати з цього будинку були вичищені. Хоча ми, серби, й прагнули германського порядку, прийнятого швейцарцями, я ясно бачила, що наші спроби ледве дійшли до підніжжя швейцарських вершин ідеальної чистоти.

За чаєм, тістечками й обміном люб’язностями, а також під наполегливим допитом тата Енгельбрехти пояснювали роботу свого пансіонату: фіксований графік харчування, приймання відвідувачів, прання та прибирання кімнат. Тато, колишній військовик, запитав про безпеку мешканців, і його плечі розслаблялися з кожною люб’язною відповіддю, кожним поглядом на блакитну тафту на стінах, на вишукані різьблені крісла навколо широкого мармурового каміна. Втім напруга так і не полишила його плечей; тато не менше за мене хотів, щоб я здобула університетську освіту, але реальність прощання далася йому складніше, ніж я могла уявити.

Відпиваючи чай, я почула сміх. Дівочий сміх.

Пані Енгельбрехт помітила мою реакцію.

— Ах, це ви чуєте наших дівчат, які грають у віст. Дозвольте познайомити вас з іншими нашими панянками-пансіонерками?

Інші дівчата з пансіону? Я кивнула, хоча мені відчайдушно хотілося відмовитися. Мій досвід з іншими юними дамами загалом закінчувався погано. У найкращому разі в нас не було майже нічого спільного. У найгіршому — на мене чекала жорстокість та вульгарність із боку моїх однокласників і однокласниць, особливо коли вони усвідомлювали масштаб моїх амбіцій.

Проте ввічливість вимагала, щоб ми піднялися, і пані Енгельбрехт провела нас через вітальню до невеличкої кімнати з іншим декором: латунна люстра і бра замість кришталю, дубові панелі замість синьої тканини на стінах та ігровий стіл у центрі. Коли ми увійшли, я думала, що почула слово krpiti, і подивилася на тата, що мав так само здивований вигляд. Це була сербська примовка, яку ми використовували, коли розчаровувалися або програвали, і я неймовірно здивувалася, почувши це слово тут. Напевне, нам просто почулося.

За столом сиділи три дівчини, всі мого віку, з темним волоссям і товстими бровами, дуже схожими на мої. Навіть вбрання в них виявилося схожим: накрохмалені білі блузи з високими мереживними комірцями, прості темні спідниці. Серйозний стиль замість розшитих рюшами, вигадливо прикрашених суконь лимонно-жовтого і пінисто-рожевого кольору, які так полюбляла більшість молодих жінок, зокрема й ті, кого я бачила на розкішних вулицях біля вокзалу.

Підвівши очі від своєї гри, дівчата швидко склали карти й піднялися для знайомства.

— Панни Ружиця Дражич, Мілана Бота і Гелена Кауфлер, хочу відрекомендувати вам нашу нову пансіонерку. Це панна Мілева Марич.

Доки ми обмінювалися кніксенами, пані Енгельбрехт продовжувала:

— Панна Марич приїхала вивчати математику і фізику у Швейцарській федеральній політехніці. Тут на вас чекає дуже гарна компанія, панно Марич.

Пані Енгельбрехт указала на першу дівчину з широкими скулами, швидкою усмішкою і бронзовими очима.

— Міс Дражич тут із Шабацю, вивчає політологію в Цюрихському університеті.

Повернувшись до дівчини з найтемнішим волоссям і найважчими бровами, пані Енгельбрехт представила і її:

— Це панна Бота. Вона залишила Крушеваць, щоб вивчати психологію в політехніці, як і ви. Поклавши руку на плечі останньої дівчини, з ореолом м’якого каштанового волосся і теплими сіро-блакитними очима під суворими бровами, пані Енгельбрехт сказала:

— А це наша панна Кауфлер, яка заради свого ступеня з історії подолала весь шлях від Відня до нашої політехніки.

Я не знала, що сказати. Такі ж студентки зі східних австро-угорських провінцій, як я сама? Я навіть не уявляла, що можу бути не унікальною. У Загребі всі дівчата віком до двадцяти років були одружені або готувалися вийти заміж, зустрічаючись із підхожими молодими чоловіками і тренуючись вести домашнє господарство в будинку своїх батьків. Їхня освіта припинялася роками раніше, і це якщо взагалі відвідували школу. Я була певна, що назавжди залишуся єдиною східноєвропейською студенткою в університеті для західних чоловіків. Якщо не взагалі єдиною дівчиною там.

Пані Енгельбрехт подивилася на кожну з дівчат і сказала:

— Ми залишимо вас, панни, догравати у віст і продовжимо нашу розмову. Я сподіваюся, що завтра ви покажете панні Марич Цюрих?

— Звісно, пані Енгельбрехт, — із теплою усмішкою відповіла панна Кауфлер за всіх трьох дівчат. — Можливо, панна Марич навіть приєднається завтра до нашого віста. Нам нагально бракує четвертого гравця.

Усмішка міс Кауфлер здалася мені щирою, і я відчула, що мене приваблює ця затишна сцена. Я інстинктивно усміхнулася у відповідь, але схаменулася. «Обережніше, — нагадала я собі. — Не забувай про звірство інших панянок: знущання, образливі прізвиська, побиття на майданчику. Фізико-математична програма політехніки привабила тебе сюди, щоб ти могла втілити свою мрію і стати однією з небагатьох викладачок фізики у Європі. Ти подолала свій шлях не заради того, щоб знайти собі кількох подруг, хай навіть ці дівчата дійсно такі, якими вони здаються».

На шляху назад до вітальні тато взяв мою руку і прошепотів:

— Вони здаються дуже приємними дівчатами, Міцо. І мають також бути розумними, враховуючи, що приїхали навчатися в університеті. Можливо, саме час знайти собі подругу або кількох, бо ми врешті познайомилися з тими, хто приблизно твого інтелектуального рівня. І якась щаслива дівчина зможе почути всі ті маленькі жарти, що ти зазвичай притримуєш для мене.

У його голосі звучала дивна надія, наче він справді хотів, щоб я відкрилася дівчатам, з якими ми щойно познайомилися. Що це мало означати? Я почувалася геть спантеличеною. Після стількох років повчань, що друзі не мають значення, що чоловік не важливий, що значення мають тільки наша сім’я й освіта, — чи це була свого роду перевірка від тата? Що ж, я хотіла показати йому, що звичайні бажання молодої жінки — друзі, чоловік, діти, — як і раніше, не мають для мене значення. Я хотіла скласти цей дивний іспит на відмінно, як завжди.

— Тато, я запевняю тебе, що приїхала вчитися, а не дружити, — рішуче сказала я, підкресливши сказане кивком.

Я сподівалася, що це запевнить його: доля, яку він передрікав, навіть обрав, для мене багато років тому, стала моєю власною обраною долею.

Але тато не був у захваті від моєї відповіді. Насправді його обличчя потемніло, і я спочатку не зрозуміла, від смутку чи роздратування. Хіба я не була достатньо рішучою? Чи насправді його послання змінилося, бо ці дівчата так відрізнялися від усіх моїх знайомих?

Ще хвилину він був нетипово тихим. А потім, із легким сумом у голосі, відповів:

— Я сподівався, що ти зможеш мати і це, і те.

Коли тато поїхав, я кілька тижнів уникала дівчат, тримаючись своїх книжок і своєї кімнати. Але графік Енгельбрехтів означав щоденні спільні сніданки і вечері, а ввічливість вимагала мого чемного спілкування за столом. Дівчата постійно запрошували мене приєднатися до прогулянок, лекцій, відвідування кафе, театрів і концертів. Вони доброзичливо дорікали мені за надмірну серйозність, надмірну тихість та надмірну старанність і продовжували запрошувати, хоч би скільки разів я відмовлялася. Такої наполегливості я раніше не бачила ні в кого, крім себе.

Одного раннього літнього вечора я за давньою звичкою готувалась у себе в кімнаті до курсів, які мали початися в жовтні. Плечі обвивала моя особлива шаль, рятуючи від холоду, притаманного спальням цього пансіону навіть у теплу погоду. Я саме аналізувала текст, коли почула, як дівчата починають виконувати внизу варіацію на тему «Арлезіанки» Бізе, граючи дуже погано, але з почуттям. Я добре знала цю п’єсу; раніше я виконувала її з моєю сім’єю. Знайома музика змусила мене відчути меланхолію і самотність замість усамітненості. Поглянувши на вкриту пилом тамбурицю, облишену в кутку, я схопила цю маленьку мандоліну й пішла вниз. І зупинилася біля входу до першої вітальні, спостерігаючи, як дівчата намагаються подолати п’єсу.

Тримаючи в руках тамбурицю, я притулилася до стіни — і раптом відчула себе досить ніяково. Невже я справді чекала, що вони приймуть мене після тих постійних відмов у відповідь на запрошення? Мені захотілося втекти назад, нагору, але Гелена помітила мене і перестала грати.

З притаманною їй теплотою вона запитала, з удаваним роздратуванням поглядаючи на Ружицю і Мілану:

— Чи не приєднаєтеся до нас, панно Марич? Як бачите, нам придасться будь-яка музична допомога.

І я погодилася. А за кілька днів дівчата буквально катапультували мене в життя, якого я раніше не знала. Життя з друзями-однодумцями. Тато помилявся, і я також. Друзі були важливі. Принаймні такі друзі, з блискучим інтелектом і такими ж амбіціями, друзі, які пережили таке ж глузування і засудження та вижили, посміхаючись.

Такі друзі не зменшили моєї рішучості досягти успіху, як я боялася. Вони зробили мене сильнішою.

* * *

Тепер, місяцями пізніше, я всілася на порожній стілець, а Ружиця вже наливала мені чашку чаю. Мені почувся запах лимона, і Мілана із самовдоволеною посмішкою підсунула мені тарілку мого улюбленого лимонно-м’ятного торта; дівчата спеціально попросили його для мене в пані Енгельбрехт. Особливий жест для особливого дня.

— Дякую.

Ми пили чай і їли торт. Дівчата були незвично тихі, але з виразу їхніх облич і того, як вони крадькома ззиралися, я розуміла, що ця стриманість важко їм дається. Вони чекали, щоб я заговорила перша, щоб офірувала їм дещо більше, ніж просто подяку за ласощі.

Але Ружиця, найжвавіша, не змогла дочекатися. У ній було найбільше впертості та найменше терплячості, тому вона просто випалила своє запитання:

— То як тобі сумнозвісний професор Вебер? — запитала вона, комічно насуплюючи брови і передражнюючи суворого викладача, широко відомого своїм грізним стилем викладання й такою ж грізною яскравістю.

— Як обіцяли, — я зітхнула, відкусила ще шматочок торта, що був ідеальною сумішшю солодкого і пікантного. Потім витерла крихту з куточка губ і пояснила: — Він демонстративно переглянув реєстр, перш ніж дозволити мені зайняти місце в аудиторії. Наче не знав, що я вступаю на його програму. І то сам мене прийняв!

Дівчата з розумінням захихотіли.

— А потім в’їдливо прокоментував моє сербське походження.

Дівчата перестали сміятися. Ружиця і Мілана були знайомі з такими приниженнями, бо приїхали з окраїн Австро-Угорщини. Навіть Гелена, прибувши з «прийнятнішого» регіону Австрії, дістала свою частку приниження від професорів, бо ж вона єврейка.

— Звучить, як мій перший день у класі професора Герцога, — сказала Гелена, і ми кивнули. Розповідь Гелени, у всіх її принизливих і болісних подробицях, ми вислухали всі. Після голосного зауваження про те, що прізвище Гелени схоже на єврейське, професор Герцог присвятив істотну частину лекції з італійської історії венеційському гетто, де євреї були змушені жити з XVI до XVIII століття. І нам не здалося, що увага професора до цієї теми була випадкова.

— Мало нам того, що ми єдині жінки в океані чоловіків. Професорам аж кортить вигадувати нам недоліки і підкреслювати інші відмінності, — сказала Ружиця.

— А як тобі інші студенти? — запитала Мілана, намагаючись змінити тему.

— Як завжди, — відповіла я. Дівчата дружньо застогнали.

— Зарозумілі? — уточнила Мілана.

— Так.

— З величезними вусами? — захихотіла Ружиця.

— Так.

— Надмірно самовпевнені? — запропонувала Гелена.

— Аж подвійно так.

— Чи була відверта ворожість? — запитала тоді Гелена похмурішим і обережнішим тоном. Вона була дуже турботлива, свого роду мама-квочка для нашої групи. Особливо для мене. З тієї миті, як я розповіла їм про те, що сталося зі мною в перший же день в обергімназіумі, середній школі Загреба, — історію, яку я ніколи нікому не розповідала, — Гелена дуже за мене тривожилася. Жодна з дівчат не стикалася з таким відкритим кривдженням, але всі вони час від часу відчували загрозу, яка кипіла просто під поверхнею.

— Ні, принаймні поки що.

— Це добре, — заявила Ружиця, завжди оптимістична. Ми закидали їй вигадування променів надії навіть у найтемніші бурі. Вона ж, своєю чергою, стверджувала, що це для нас — необхідний підхід, і жваво рекомендувала робити те ж саме.

— Союзників не відчула? — Мілана обережно заходила на стратегічнішу територію. Навчальний план із фізики вимагав спільної праці студентів у певних проєктах, і ми обговорювали стратегії. Що, як ніхто не захоче бути моїм партнером?

— Ні, — відповіла я автоматично. Але зупинила себе, намагаючись за порадою Ружиці думати оптимістичніше. — Точніше, можливо. Був один студент, який усміхнувся мені, можливо, занадто довго, але все ж таки справжньою усмішкою. Без глузування. Айнштайн, здається його ім’я.

Важкі брови Гелени занепокоєно піднялися. Вона завжди перебувала у стані підвищеної боєготовності стосовно небажаних романтичних ініціатив. І вважала їх майже такою ж причиною для тривоги, як і відверте кривдження.

Беручи мене за руку, вона попередила:

— Будь обережна.

Я потисла їй руку.

— Не хвилюйся, Гелено. Я завжди обережна. — А коли її обличчя не посвітлішало, я піддражнила: — Та припини. Ви, дівчата, завжди звинувачуєте мене в тому, що я занадто обережна, надто закрита. Що тільки вам трьом дозволяю побачити справжню себе. Ти дійсно гадаєш, що я не буду обережною з паном Айнштайном?

Стривожений вираз обличчя Гелени змінився усмішкою.

З цими дівчатами я постійно дивувала сама себе. Дивувалася тому, що знаходила слова, щоб поділитися давно похованими в пам’яті історіями. Дивувалася, що дозволила їм побачити справжню себе. І що мене, попри все це, прийняли.

Start typing and press Enter to search