Ірина Старовойт: «Як зріле громадянське суспільство ми інвестуємо в найважливіше – людей і їхні ідеї»

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Україна змінюється і дорослішає повільніше, ніж хотілося б її друзям, але значно швидше, ніж того бажають її вороги

Будь-яка велика цивілізаційна загроза, як от Covid-19, не створює нову кризу, а певною мірою підсвічує ту, яка вже є. Які проблемні точки українського суспільства оприявнилися на тлі пандемії коронавірусу?

За останні сто років глобалізації на різних континентах і в різних політичних обставинах люди періодично мірялися силами з якоюсь епічною загрозою, спільною для всіх – світовою війною, небезпекою атомного удару, екологічною катастрофою чи от пандемією. На тлі такого вселенського лиха наявні проблеми блякнуть, а попередні чорні лебеді не здаються такими вже й чорними.

Коли 11 березня 2020 року ситуацію з новим коронавірусом визнали пандемією, стало зрозуміло, що відтепер буде тільки гірше. Наскільки гірше, в кожній країні залежало від двох речей: чи вдасться закрити кордони і чи вийде втримати людей під домашнім ковідним арештом.

Людям з країн золотого мільярда було в цей момент складно і страшно. Але в Україні складно і страшно почалося на шість років раніше. Пандемія обтяжила наше завдання. Раніше волонтери вирішували проблему оборони, тепер нам довелося вирішувати ще й проблему корони. І це оригамі взаємодопомоги треба було скласти в умовах суворого локдауну.

Справжня велика загроза – це коли не робити чогось не достатньо, треба також щось конкретне робити, діяти проактивно, визначати рятункові пріоритети і фінансувати їх. Охорона здоров’я своїх громадян – це внутрішня справа кожної держави, але пандемія виводить її на рівень міжнародних зобов’язань.

Наші шпиталі і поліклініки вже давно тримаються на особистому героїзмі медперсоналу, а ті, хто не здатен бути супергероєм, просто звільнилися або вийшли на пенсію в кризовий момент (на початку війни 2014-го так уже сталося з кадровими військовими).

Одні українці, навіть не надягаючи маски, критикують усе і розказують, що у сусідів краще, а інші роблять і за себе, і за тих других: годують і возять на роботу медиків, скидаються на концентратори, налагоджують виробництво масок і захисних костюмів, розливають антисептики. Фактично кожна серйозна криза запускає цей наш механізм взаємодопомоги, толоку.

Ми прожили часову смугу, коли кордони закриваються. Рух людей зупиняється. І тоді відчуття спільної долі перестає бути порожнім звуком. Ми, українці, маємо тьму проблем. Але частина з нас має ще й завзяття і винахідливість їх долати. А цивілізаційна загроза створює обставини для націєтворення, як його волів бачити і розуміти Ернест Ренан (французький письменник і філософ ХІХ ст. — ред.): ми ті, хто зробив великі справи разом і готовий ще постаратися для спільного блага.

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Ви часто підкреслюєте, що потрібно інвестувати в людей і майбутнє. Ця теза ніби очевидна у своїй слушності. Але чи справляються українське суспільство і українська культура з цим завданням?

Ми, люди, не створюємо реальності, а тільки її доповнюємо. Перспективні плани і сценарії майже ніколи не справджуються більше ніж наполовину. Але ті, хто їх вперто укладає, мають перевагу над тими, хто не має жодного образу бажаного, ймовірного чи можливого майбутнього. Українці завжди інвестували, але рішення про наші «інвестиції» приймалися деінде. Поки Україна була союзною республікою, вона інвестувала власний людський капітал і ресурси у несвої цілі, як-от побудова Байкало-Амурської магістралі, освоєння цілини, колоніальні війни.

У перші роки незалежності Україна в прямому і переносному сенсі збанкрутувала, а бідний небагато заінвестує. У 2000-х роках у нас почали вкладати в інфраструктуру, з початком війни – в оборону, і тільки кілька останніх років як зріле громадянське суспільство ми інвестуємо в найважливіше – людей і їхні ідеї (технологічні, соціальні, мистецькі). Це єдиний спосіб, щоб таланти з вільної держави не виїжджали у великий світ. Я як людина, включена в культурні процеси, вже бачу ці зміни. За підтримки Українського інституту, Українського культурного фонду, Інституту книги, Держкіно та ряду міжнародних і приватних фундацій український культурний продукт стає професійним, якісним, конкурентним. А щоб побачити дію цих вкладень і результати масштабніше, треба буде подивитися з відстані хоча б десятиліття. Тому найкращу дію, спрямовану в майбутнє України, не можна зупиняти на півдорозі, треба набратися мудрості, терпіння і дати простір для розвитку. Це довга серйозна гра.

Україна змінюється і дорослішає повільніше, ніж хотілося б її друзям, але значно швидше, ніж того бажають її вороги. Громадський сектор, волонтери, нова хвиля небайдужих громадян, які виросли вже в самостійній Україні і сприймають її як свою єдину батьківщину, — це великий набуток. Ці українці, частина з них з дому російськомовні, мають екологічне мислення, цінують особисту незалежність, свободу слова і самовираження кожного, хочуть самі приймати життєві рішення і відповідати за них, тобто уже далекі від патерналізму 1990-х.

Хороша освіта стає цінністю. Батьки готові платити за те, щоб їхні діти вчилися, а не за те (як це було донедавна), щоб ті не вчилися, а тільки «складали» сесію за сесією і на виході отримували кусок пластику – куплений диплом. За роки незалежності і входження в програми міжнародного обміну студентами, такими як Erasmus Mundus, IREX, DAAD, Fulbright, Global UGRAD, стипендії Вишеградського фонду, ми вивчили в кращих університетах світу тисячі студентів. Це робить велику різницю. Скажу лише, що на момент свого виходу з комуністичного блоку Польща мала приблизно 10 тисяч молодих спеціалістів із західною освітою, це було організовано в рамках міжнародної допомоги після придушення руху Солідарності. Не всі з них повернулися в Польщу після 1989 року, але ті, хто вернувся, стали кадровим резервом для реформ, євроінтеграції і цивілізаційного стрибка.

Важко не помітити теж нову українську моду на освіту дорослих, на саморозвиток і потребу світогляду, потребу бачити і розуміти глобальну картину, а не «отсель досель». Наші тридцяти-сорокалітні успішні професіонали вчаться далі, це дуже цінно.

Ми також інвестували багато зусиль у розширення можливостей політики, у свідоме громадянство і самоврядування, в людиноцентричність влади, у вільні і за змогою чесні вибори.

Якщо в покоління може бути спільне надзавдання (а ми живемо в епоху великого перезавантаження), то таке надзавдання зараз, аби на зміну генерації максималістів «Все або нічого» (я про Чорновола, Лук’яненка, Калинців) не прийшла генерація нігілістів «Все ні до чого», щоб меланхолія програних битв не перемогла ентузіазм і бажання соціально творити і свідомо прокладати свою траєкторію в майбутнє.

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Критики скажуть, що зроблено нашим поколінням небагато. Але, словами великого норвежця Бйорнсона (Бйорнстьєрне Бйорнсон, норвезький письменник, лауреат Нобелівської премії з літератури 1903 року – ред.), воно «пробива новому місце, і зчиняє силу шуму, і стремить». Так Бйорнсон писав про місяць березень, з якого крізь паморозь і сніги пробиваються первоцвіти і родиться літо. До тепла і повсюдного буяння ще далеко, але зміни є, вони незворотні, їх годі спинити. Ми часто думаємо – і слушно – що довіра є наслідком. Зате в сучасному світі для багатьох найкращих ініціатив довіра ставала причиною. Українці зараз набагато краще знають себе, більше цікавляться «нашими іншими», як це проникливо сформулювала Олеся Яремчук (українська журналістка та письменниця – ред.), здатні співдіяти та більше вірять у силу і радість колективного зусилля добра.

Пам’ять, яка зазнала репресій, залишається політично й психологічно вибуховою для наступних поколінь

Одна з речей, яка доволі істотно впливає на мову самоопису і самоусвідомлення українців – тривалий досвід життя в тоталітарному суспільстві. І часто за образом жертви не дуже чутно розмови про вину і відповідальність. Чому стан речей саме такий?

Ця проблема завжди на видноті своєю поверхнею, разом із тим завжди має свою глибину. Як писав Йозеф Рот (австрійський письменник українського єврейського походження – ред.), міста переживають мови і звичаї своїх будівничих і переходять у руки наступних держав, ідеологій, нових поколінь. Ми успадкували більше, ніж одну історію, а подекуди також конфліктні спогади та ландшафти історичної провини. Живучи у XXI сторіччі, ми не завжди насмілюємося запитувати по місцю проживання про XX століття. Про адреси, які для когось стали останніми, про спільноти, яких більше нема, про те, як вони моделювали своє майбутнє, як жили і як були знищені в наших містах. Культурна травма сама про себе не говорить, і про неї не знати як почати розмову. Внутрішня політика Сталіна полягала не лише в ідеологічному, але й у структурному насильстві – у колективізації страждань. Мільйони жертв не мали жодної асоціації зі славою героїв чи свідомим вибором мучеників за віру.

Оскільки в катастрофах минулого століття на наших теренах відбулася спіраль насильства в мирний і воєнний час, то велика частка сучасних українців є нащадками тих, кого Стус називав «катожертва, жертвокат». У нашому самоописі ми народ недоморений, недовчений, недовикуплений з кріпацтва.

Пам’ять, яка зазнала репресій, залишається політично й психологічно вибуховою для наступних поколінь. Це стосується всього нашого регіону. Над сталінізмом відбувся лише «Нюрнберг в літературі», так чи інак переправленій на Захід, – у текстах Багряного, Барки, Кравченка, Гроссмана, Нєкрасова, Шаламова, Євґєнії Гінзбург, Солженіцина, але публічного юридичного процесу і вироку не було. Пам’ять про Велику вітчизняну війну, навіть саме вшанування 9 травня – це ж теж відстрочена й репресована пам’ять. У 1947 році Сталін оголосив 9 травня робочим днем, і тема Великої перемоги була на певний час законсервована. Насправді за Сталіна пильнували, щоб ветерани і цивільні взагалі мовчали. Ця тема набула державного замовлення аж у середині 1960-х років, за часів Брежнєва. Натомість спогади інвалідів, військовополонених, вивезених на примусові роботи, окупованих і переміщених осіб лишились не лише незатребуваними, але й цілком таємними.

Травма, зокрема культурна травма, є трагічним історичним прикладом культурного розриву, краху; замахом на спільність спільноти. Вона є культурним досвідом у мінус-площині. І так, це правда, ми всі потроху травмовані чимось, але якщо це щось нормально «зажило» і ми з ним справилися в одному поколінні – не біда. От коли це депортація, викорінення, а тим більше – кріпацтво чи расизм у кількох поколіннях, тоді це має кумулятивний ефект і проникає в наступні покоління навіть після формального демонтажу структури насильства, наприклад після знесення кріпацтва. Тому Шевченко знову актуальний, бо ж він виступає не лише проти імперії закріпачених тіл, але насамперед проти закріпачення духу.

Так, попередні покоління українців мали трагічну вину через причетність до епізодів кривди. Більшість з них трапилися в умовах бездержавності, коли політичні рішення приходили в готовому вигляді з Москви, Берліна чи Відня. І стосувалися поділу людей на бажаних і небажаних, корисних і шкідливих, вартих і невартих життя. Ось чому демократичну державність і дискурс прав людини треба боронити. Тому що в автократіях і воєнних диктатурах люди не мають вільної волі, а отже, не мають і відповідальності, вони стають гвинтиками системи, яка «заганяє клячу історію».

Для боротьби зі структурним насильством і його наслідками потрібен ресурс емпатії, яка дає силу не заплющити очі, не відвернутись, не пройти повз. Нейробіологи зараз вважають, що немає центру емпатії в мозку, що весь мозок задіяний в акти емпатії. Вона допомагає нам «вживатися» в обставини чи переживання людей, з котрими ми навіть не знайомі. Завдяки емпатії ми розширюємо свої горизонти, проживаємо менш самотнє життя, ділимося досвідами і вчимося. Але самої емпатії буде недостатньо. Бо у випадку конфлікту ми, люди, схильні емпатувати «своїм», а не чужим. Це добре видно в соціальних мережах.

Крім емпатії, варто повернути в словник сучасної людини поняття честі, ганьби і причетності. Кажучи «це не моя війна», ми не міняємо порядок денний і не зменшуємо загрозу. Коли ж із сорому і з глибинної незгоди зі станом речей беремо частину відповідальності за злі або недолугі дії колись і тепер, яких ми особисто не вчиняли, щоб їх назвати, зупинити, вибештати, виправити і не допустити знову – тоді структурне насильство припиняється.

Відповідальність – це прояв сили. Іншими двома крайнощами є безсилля і насильство.

Фото: з архіву Ірини Старовойт

30 років від часу падіння СРСР українці демонструють здатність повертати собі та іншим гідність і рухатися вперед 

Водночас ми не перша країна, якій доводиться розбиратися з власним минулим. Що українцям було б варто запозичити, на що спертися, чого повчитися в тих, хто шлях з’ясовування стосунків зі своїм ХХ сторіччям вже пройшов або продовжує проходити?

Ніхто не пройшов цей шлях до кінця. Може, хтось серйозно попереду нас в опрацюванні свого тяжкого історичного спадку, але привиди минулого переслідують практично всіх. Жорстокості в нашому столітті не менше, ніж у попередніх. Зате наш час відрізняє спроба рефлексувати і змінюватися. Цивілізовані країни (навіть обтяжені імперським досвідом або домінуванням одної «обраної» групи громадян над усіма іншими) з усіх сил намагаються уявити і вибудувати суспільство, яке буде cruelty free. На наших очах йде процес деколонізації і нового усвідомлення, що кому — добро, а що — зло.

Я виписала собі на робочому столі слова Нельсона Мандели після падіння апартеїду: «Якщо біль часто був нестерпним, а об’явлення шокуючими для всіх нас, це тому, що вони справді закладали початки спільного розуміння того, що з нами сталося, і надійного відновлення людяності нашого народу».

Усі пам’ятники зводять так, ніби вони стоятимуть вічно. Однак саме зараз у світі напружений іконокластичний момент: великі символи минулих епох падуть у Британії, Канаді, США. Коли в мене запитують про таке, я раджу почитати промову Мітча Лондрьо, мера Нового Орлеану. Роблячи складний, але правильний жест деконфедерації, він сказав, що піднімаючи конфедератів на п’єдестал у найвизначніших місцях, орлеанці неточно цитують своє справжнє минуле, ображають своє теперішнє і виписують поганий рецепт для свого майбутнього.

А як ви загалом оцінюєте українську політику чи радше політики пам’яті?

Україна – це країна, де історичними наративами вміло маніпулювали, щоб поляризувати та ділити громаду зсередини і ззовні. Також ми країна з наслідками примусової радянської амнезії. Щойно недавно в наших загальноукраїнських опрацюваннях негативної спадщини з’явився Сюрґюн (депортація кримських татар – ред.). Пострадянське заперечення чи примовчування травми Голодомору в кінці 1990-х – на початку 2000-х в кількох регіонах, контраверсії щодо подвійної окупації в часах Другої світової війни стали поруч з ностальгією за Радянським Союзом, де Гагарін полетів у космос, а морозиво пломбір було найсмачнішим і найдешевшим у світі. 

Але в радянській школі не вчили і по телевізору не показували, що конструктор тієї космічної ракети, на якій вдало злітав Гагарін, Сергій Корольов був політв’язнем, родичі якого загинули у Великому Голоді 1932-1933 років, що існували Залізна завіса, ГУЛАГ, що було радянське вторгнення в Угорщину та Чехословаччину, намагалися замовчати аварію на Чорнобилі навіть в епоху Гласності, – усе це настроювало різні групи пострадянських українців вороже одне до одного. І коли війни пам’ятей з когнітивної метафори перейшли у реальність, вилилися в анексію Криму та гарячу фазу війни на Донбасі, то українці в основній частині країни все ж змогли перевести дискурс на інший рівень.

У нашому суспільстві 20-х років XXI століття склався консенсус щодо Радянського Союзу як репресивної системи, а Сталіна – як «ефективного менеджера» колективних страждань, таборів примусової праці та ідеолога щораз страшніших масових репресій. Зараз ми маємо розуміння, що держава відповідає перед людиною за свою діяльність. Тому факт розпаду СРСР для сучасних українців нечасто корелює з ностальгією, адже та держава навмисно занапастила мільйони людських життів. Хоча є розуміння, що українці були активними будівничими СРСР у перші роки його заснування, потім воїнами Червоної армії та передовиками повоєнної відбудови і що кордони сучасної України усталилися як кордони УРСР по закінченні Другої світової. Але навіть ці сталінські кордони, пересунені на 200-300 км на захід, були политі кров’ю з обох боків і залишені біженцями, що шукали долі у вільному світі. 

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Про цих біженців і колишніх політв’язнів, зараховуючи до них і себе, патріарх УГКЦ Йосиф Сліпий сказав таке: «Ми всі вийшли з СРСР, але СРСР з нас не вийшов». Тож політика декомунізації, схвалена Верховною Радою України у 2015-му, демонструє не тільки перейменування міст, сіл і вулиць і демонтаж пам’ятників тоталітарного режиму місцевими громадами і не лише відкритий доступ до архівів комуністичних злочинів і зловживань владою. Це початок тривалого зусилля, щоб нарешті позбутися найбільш одіозних символів тієї епохи і тоталітарних практик у всіх місцях і сценаріях, де держава взаємодіє з громадянами, – в освіті, охороні здоров’я, опіці над дітьми, органах самоврядування, громадських приймальнях і подібне. 30 років від часу падіння СРСР українці демонструють здатність повертати собі та іншим гідність і рухатися вперед, наперекір несприятливим обставинам.

Простір пам’яті, де все знову і знов починається з чистого аркуша, – це якоюсь мірою самознищувальний палімпсест. Наприклад, Вічний вогонь горів у всіх великих містах, через які пройшла лінія фронту. Однак з 1991 року, коли на газі почали економити, цей «вічний вогонь» виявився не таким уже й вічним. Він походив радше з дешевизни енергоносіїв у СРСР, ніж з невичерпної колективної пам’яті. Але для того, щоб пам’ять жила і годі було її знищити, потрібна спільнота пам’яті. Спільнота нащадків Голодомору складає більшість у сучасній Україні, тому ця пам’ять жива.

Жертви війни в братських могилах лишалися не ідентифікованими за національністю чи походженням, жертви Голокосту ніколи й ніде не згадувались на території Радянського Союзу окремо як євреї, лише як «советские граждане». І на початку 1990-х була небезпека, що ми, сучасні українці, так і не прокинемося, щоб осягнути трагедію європейського єврейства, щоб побачити і відчути мучеників нацистського геноциду так, як їх бачили наші діди і бабусі – як тутешніх, як таких, що були тут завжди: однокласників, сусідів, ремісників і майстрів, багатодітних і бездітних, віруючих і тих, що втратили віру, щасливих і не дуже, як «наших інших». 

Те, що суспільна увага останніми роками зосереджена лише довкола Бабиного Яру та проєкту його меморіалізації, трохи відводить нас убік від цього завдання. Натомість по всій Україні за останні 10-15 років вийшло чимало публікацій про локальну багатокультурну історію і з’явилися активіст(к)и пам’яті на наших кривавих землях: шкільні вчителі, краєзнавці, літератори, збирачі свідчень про Голокост, а також волонтери з відновлення занедбаних єврейських цвинтарів, часто завдяки генеалогічним паломництвам сучасних євреїв до місць свого походження, а також міжнародним допомоговим ініціативам.

Особливу роль тут, мені здається, відіграли о. Патрік Дюбуа, Тімоті Снайдер, Йоханан Петровський-Штерн, Філіп Сендс і Марла Роше-Осборн. Книжка Сендса про Герша Лаутерпахта та Рафаеля Лемкіна, батьків-засновників нової ери прав людини і авторів юридичних термінів «геноцид» (Лемкін) та «злочин проти людяності» (Лаутерпахт), сколихнула свідомість молодих правників і освіченого класу, загалом далекого від цієї теми. Лаутерпахт і Лемкін професійно сформувалися в міжвоєнному Львові і мали тут спільних учителів, а потім вони втратили в Голокості всю родину. Нові військові злочини й загрози змушують нас повертатися до самих витоків їхніх ідей.

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Ми стаємо учасниками культурного діалогу як рівні серед рівних, без меншовартості і з виходом українських історій у мейнстрим

Складне минуле і не менш складне теперішнє, зокрема і через російсько-українську війну, спричиняє до того, українці концентруються радше на умовних «зрадах», ніж «перемогах». Що б ви назвали очевидними здобутками українських культури і суспільства, скажімо, після 2014-го?

Вийшовши з Радянського Союзу і припинивши його існування, ми сформували за ці десятиліття політичну і культурну націю, здатну захищати свою свободу, гідність, цивілізаційний вибір. Україна «рукопожатна» і договороздатна країна на міжнародному рівні. Ми відновили інститут приватної власності і повагу до неї. У нас запрацював середній і малий приватний бізнес, впорядкована і осучаснена банківська система, запотребована підприємливість і винахідливість, стрімко зростає сектор економіки гостинності та інноваційної економіки, зокрема ІТ. Ми провели реформу децентралізації. Ми синхронізовані з рештою світу, зараз вам навіть важко уявити, наскільки відсталим і застиглим у часі було радянське життя. Щоразу більшає кількість молодих людей, які вчаться у кращих університетах світу і повертаються, щоб змінювати країну, або консультують і працюють для України на віддалі. На момент 1991 року таких людей в Україні не було взагалі.

Супутнім ефектом усіх цих процесів став розквіт української культури без тиску й цензури, нині ми вже звикли, що наші таланти представлені на всіх світових майданчиках, часто виграють змагання і мають мільйони фоловерів. 

Зроблено зачин культурних політик, і появляються інституції на їхню підтримку. Досить почитати різні рейтинги 30 до 30, щоб побачити наскільки глобалізованою, успішною і секторально визнаною стає українська молодь за останні роки. Щодо державної підтримки, то, наприклад, Український інститут книги запустив програму перекладів Translate Ukraine, яка компенсує витрати видавця на переклад і публікацію української книжки іноземною мовою. Окрім того, Український інститут, Український ПЕН та Український інститут книги якраз вручили першу в історії премію Drahomán Prize за переклад художньої книги з української німецькій перекладачці Клавдії Дате. Ми стаємо учасниками культурного діалогу як рівні серед рівних, без меншовартості і з виходом українських історій у мейнстрим. 

Потрібно навчитися любити українців такими, які ми є, там, де ми є, та працювати над кращою версією себе

У нещодавній лекції «Новини з майбутнього» ви процитували слова Пітера Друкера (американський вчений, письменник, консультант у галузі менеджменту – ред.): «Мета наших зусиль, спрямованих у майбутнє, зовсім не в тому, щоб зрозуміти сьогодні, що треба зробити завтра. Справжня мета — зрозуміти, що треба робити сьогодні, аби мати завтра». Що українцям потрібно робити сьогодні, щоб мати завтра? І яким ви його бачите? 

Щоб мати завтра, нам треба захищати свою країну в цій тривалій запеклій війні. Треба зробити додаток «Дія» для нашої віри, надії і любові. Ми любимо Україну, тепер потрібно навчитися любити українців такими, які ми є, там, де ми є, та працювати над кращою версією себе і своїх стосунків. Нам треба нарощувати культуру праці і справедливої винагороди за неї. Навчитися бачити зону відповідальності кожної професії за майбутнє. Зрозуміти, що турбота про екологію і відновлювані джерела енергії – то пріоритет. Питання зміни клімату і харчової безпеки буде темою номер один наступних десятиліть у світі – і в України тут є добрі шанси.

Також треба визнати, що попри нашу нібито різність, ми зараз і візуально, і демографічно, і мовно, і звичаєво дуже подібні. Нас стає менше за рахунок міграції на Захід, але може стати більше за рахунок міграції з Півдня чи Сходу. І це вже буде зовсім інша українська історія. 

Фото: з архіву Ірини Старовойт

Проєкт реалізується за підтримки Національного фонду на підтримку демократії (NED).

Start typing and press Enter to search